дитячим почерком по дорослому життю

... І знову побут, знову побут заїдає,
і як з ним бути, як з ним бути, я, таки, не знаю...
М.Ножкін

А й справді зжирає.Цей невитравний побутовий шиз,який неможливо

викорінити з нашого мозку.Зжирає як велетенська акула з великими

кликами малесеньку рибку.З*їдає весь час.Із середини.І постійно

вимагає задоволення своїх потреб.Начебто так потрібних і життєво-

необхідних тобі.

Arctic Monkeys-Cornerstone.І нічого не потрібно.А я йду по вулиці

в якійсь затертій величезній футболці і на голові в мене як в дурного

на хаті.А ударник відбиває своїми паличками і прямо в мої вуха.

І кайф.

А ти блять так і далі живи по своєму нікчемному розпорядку,де кожну

неділю треба робити генеральне прибирання,а щосереди пертися до

знайомої тітонькі за творогом.
А я буду жити тут.У своєму світі.

Сама.

Я буду бетоном.і мені буде на все начхати.Вдарили-плювати,

образили-начхати,взагалі,якісь проблеми-тупо НАСРАТИ.Ні,

просто пофіг.Мене це не хвилює.Мене нічого не тривожить і я ні

чим не переймаюся.Мені абсолютно похуй,що про мене згадують,

коли потрібно щось зробити або просто щось потрібно.

Бетону похуй,що по нььому топчуться,пригають,бігають.

Начхати,що на тебе плюють,кидають сміття і стукотять каблуками

тупі тьолки.

Він залишається таким же величним і неприступним.І,головне,зажди

п.о.с.м.і.х.а.є.т.ь.с.я.Завжди.

І похуй,що за день по по ньому топчеться майже пів міста.

 Сидиш собі на холодній підлозі і грієш її своєю дупою.
Хочеш щоб твоє місце найтеплішим,майже рідним.Рідним.Будуєш картковий будиночок.
Ледве дихаєш,щоб ця конструкція  не зламалася.Стільки сил вкладаєш,часу,нервів і емоцій,
а потім падає верхній поверх,а за ним ще один.Ти ловиш,ставиш на місце ,вже не дихаєш.
Ти чекаєш,що будиночок сам збудується,адже ти сама заклала фундамент.Чекаєш реакції-відповіді
 від цього клятого дерева,з якого зроблені ці карти.
Падає поверх,два,три.
Набридло?Ні,заїбало.
І ти вже тупо дивишся на все це.Ні,це не будиночок,а куча куча гівна.Нерозуміння і брехні.
Шкода часу,яке було затрачено на будування.

Знаєте,коли люди уходять з твого життя зміни відбуваються самі собою,неважливо хочеш ти цього чи ні.

Вони відбуваються і з цим нічого не поробиш.

Хтось міняє квартиру,навчальний заклад.

Купляє ще одного кота або йде розпечатувати фотографії.

Обзаводиться новою тумбочкою,качає десяток нових фільмів.

Чи то мовчки ходить до магазину,коли вже зовсім стемніє.

Застилає диван новим пледом і видвигає старе крісло на середину кімнати.

А після всього цього вимикає світло і завмирає .

Безвучно плаче,намагається з цим боротися,взяти себе в руки.

Ну що там ще роблять?

Але ось у чому справа.

Коли уходять люди з твого життя,достатньо просто купити нові штори і завішати вікно.

Назавжди.

От би поїхати звідси кудись.далеко.дуже далеко.де життя інше.

хоча ми самі,мабуть,вирішуємо яким йому бути

хочу подорожувати автостопом.знайомитися з цікавими людьми.

і щоб як в дитистві висунути голову з вікна на великій швидкості і рахувати білі полоски.а потім знаки.чи задерти голову і дивиися на небо.

хочу розмовляти з птахами.цвірінькати так.щоб ніхто не розумів.до того ж,пташкам рота не затикають.а ще можна гидити на чужі підвіконня.

хочу малювати.в дитинстві я гадала,що в мене є хист.особливо коли малювала динозавриків маминою червоною помадою по шпалерам в туалеті.

хочу мріяти.придумати собі уявний світ і жити там собі щасливо.з метеликами і веселкою.

А в 6 років з щастям було набагато простіше.Вистачало просто морозива крем-брюле.Або солодкої вати.Тоді було взагалі зашибісь.

А зараз?

Усім різко життєвонеобхідні стали кохання,дружба і співчуття.Ага.Простіше кажучи,щоб просто приділяли увагу.

А в інакшому випадку життя різко втрачає сенс.

-давай впадем в депресію?

-нє,я краще буду робити "журавликів " з кольорового паперу і помпончики з залишків ниток.а ще читати Дзвінку Матіяш.я ж тепер умнічка блін.мамі обіцяла з посмішкою ходити.от і доводиться тепер шкіритися як в рекламі з негром.

-ти дурна.

-я знаю.

Знаєш,я тут подумала:

людей можна порівняти з вікнами.так,так з вікнами.

Одні закриті,другі відкриті.

В одних прозорі штори,в інших-наглухо зашторені.

Одні назавжди розбиті,інші відбивають яскраві вогні.

У вікон є загальна властивість: вони дивляться один на одного або перед собою.

Рідкісні вікна дивляться в небо.

Так само  з людьми

В останній час дуже часто захоплююсь небом.Гарним,безкраїм небом.За ним набагато краще спостерігати,ніж за людьми.Люди....пхаха...я вас не розумію,тому що ви не вмієте милуватись небом.Ви весь час зайняті,ростійно кудись спішите,вам завжди не до того,не зараз,пізніше,потім.А небо-воно тільки тут і зараз.Ніякого "потім"не буде.Небо буває лише цієї секунди і ніяк інакше.Всього-то треба запрокинути голову,алде ні,ви заробляєте гроші,воюєте і трахаєтесь.

Продовжуйте,на здоров*я.

Совсім тихо стало. На вулиці, яка вдень непрохідна, ввечері повільно засинає. Опівночі стає пустою. Зрівнявши денну дорогу і нічну - бажаєш вийти на неї і походити, вільно. Не втримуєшся - йдеш. Себе не впізнаєш. Як це до такого дійти - ходити по порожній дорозі і отримувати від цього задоволення? Може це прояв остогидлості? Остогидлості того, що бачищ щодня те, що хотів би почати зовсім в іншому ракурсі? Ну хоча б зверху. З повітряної кулі. І так декілька годин. Повисіти в повітрі і поспостерігати за людьми знизу: ти бачиш те, чого інші не бачать. Це так як їсти щось смачне і інші стоять довкола тебе і заздрісно дивляться, як в дитячому садку. Може це в якійсь мірі пов'язано з тим, що інколи хочеться самотності. Доречі вченими доведено. що людині потрібно хоч трішки спокою. Хоча б година в день, на самоті, зі своїми думками, дає змогу нормально жити. В важкий робочий день, навчальний, бажаєш, що б всі і все зникло. Щоб залишили тебе одного...